Світлиця

ПОРАДНИК НА ЩОДЕНЬ

Культура мови — це проблема, що так чи інакше наявна в усякій національній спільноті і буває предметом публічного обговорення та пильної уваги мовознавців, письменників, узагалі людей, небайдужих до виражальних можливостей слова або до престижу своєї мови. Адже літературна мова в усіх народів відрізняється від розмовної, «народної», і потребує постійного дбайливого догляду, культивування.

Але в Україні питання культури української мови стояло і стоїть принципово інакше, ніж у національно «благополучних» суспільствах, бо його драматичним тлом є багатостраждальна історія нашої мови взагалі, століття прямих заборон і переслідувань або більш-менш прихованого підступного витіснення її з публічного вжитку, величезний мартиролог людей, які за неї обставали і за це постраждали.

Та й сьогодні, в незалежній Українській державі, питання про культуру повсякденного мовлення українців, на жаль, не втратило свого драматизму. Воно не зводиться до клопотів професійного вдосконалення мовців, як у «нормальних» суспільствах, а стосується долі рідної мови взагалі. І є частиною ширшого питання про масштаби і якість суспільного функціонування української мови.

Ці дві сторони справи щільно взаємопов’язані. Витіснення української мови з багатьох сфер публічного спілкування призводило до нехтування її функціональними можливостями, до «завмирання» багатьох природних форм вираження, на зміну яким за умов потужного тиску російщення приходили форми спотворені, аж до так званого суржику. З другого боку, втрата природності й краси, засилля кальок з російської та суржику позбавляють мову унікальності (що і є підставою її існування), небезпечно зменшують «конкурентоздатність» української мови в публічному і приватному мовленні, компрометують її, дають додаткові аргументи її недоброзичливцям.

Тому і за царських, і за радянських часів видатні українські письменники й мовознавці послідовно протистояли «псуванню» української мови, обстоювали її право бути собою і розвиватися, реагувати на зміни життя і суспільно-комунікативних потреб, виходячи з власної природи, а не в чужій моделі.

А в радянські часи, коли не можна було відкрито обговорювати болючі національні та мовні проблеми, породжені державно проваджуваним російщенням, — звертання до теми культури мовлення залишалося чи не єдиним легальним способом апелювати до мовної та національної гідності українців. Влада чудово це розуміла, тому чинила всілякі перешкоди цій, сказати б, «мовно-довідковій» (чи «мовно-санітарній»?) службі, дозувала її роботу, а то й забороняла як вияв «національної обмеженості» чи й «націоналізму». Більше того, на противагу їй вона створила своєрідну мовну цензуру, яка стежила за тим, щоб у книжках (особливо в перекладах зі світової літератури) не було «застарілих» слів, під якими розумілися природні українські — «надто українські». Ще не так давно — в 60-ті й 70-ті роки — цькували таких чудових перекладачів, бездоганних знавців української мови, виразників духу й генія цієї мови, як Микола Лукаш, Григорій Кочур, Євген Попович, Анатоль Перепадя та інші.

Тож бути носієм органіки української мови, мовним експертом і порадником — в Україні завжди означало бути причетним до справи нелегкої, а то й небезпечної і вимагало не лише особливого мовного таланту, а й громадянської мужності.

Зразком поєднання цих рис був Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, наш видатний письменник, надзвичайно чутливий до мови, вразливий на мовні похибки й невтомний у кваліфікованих порадах та роз’ясненнях. Його численні статті на мовні теми свого часу були зібрані в книжці «Як ми говоримо», що витримала кілька видань.

Цю традицію «консультування» читача та мовця підхопив і продовжує відомий мовознавець Олександр Пономарів. Протягом кількох років він виступає в масових українських виданнях із бесідами на теми української мови, з мовними порадами. Вони і становлять основу пропонованої книжки — продуманої цілісної праці, в якій популярність викладу поєднується з науковою коректністю та пошуком збалансованого підходу до складних моментів мовної практики. Книжка системно охоплює всі аспекти мовлення — від вимови до синтакси. Цією системністю вона вигідно відрізняється від усіх дотеперішніх «практикумів» з української мови (хоч ми мали такі важливі й цінні, як «Складні випадки українського слововживання» Євгенії Чак, «Словник труднощів української мови» за редакцією Світлани Єрмоленко, а в глибшому минулому «Норми української літературної мови» Олекси Синявського, 1931 р., праці Олени Курило, — але то вже інакший жанр).

Можливо, не всі конкретні поради автора будуть сприйняті з однаковою готовністю. Але той широкий та прискіпливий огляд вад нашої нинішньої мовної практики, який він зробив, уже сам собою матиме добрий терапевтичний ефект і прислужиться наближенню до головної мети — повноцінного, масштабами та якістю, функціонування української мови.

Ця книжка мала б стати настільною для журналіста і службовця, диктора і студента, ділової людини і школяра; не зайвою вона буде в кожній культурній родині.

Іван Дзюба

ВИМОВНІ НОРМИ

Про дотримання вимовних вимог мусить дбати кожен носій мови, якщо він хоче, аби його індивідуальне мовлен­ня відповідало критеріям нормативності. Вимова тісно пов’язана з фонетичною системою мови. Оскільки фоне­тика є найбільш сталим, найконсервативнішим складни­ком мовної системи, то й вимовні норми ґрунтуються на особливостях лише тих говорів, які лягли в основу літе­ратурної мови. Для української вимови такою базою є говори Середньої Наддніпрянщини, яку Володимир Самійленко називав українською Тосканою (маючи на увазі те що сучасна італійська літературна мова виникла на основі тосканського діалекту). Носії середньонаддніпрянських говірок засвоюють вимовні норми разом із засвоєнням мови; представники решти українських го­ворів опановують ці норми на пізніших щаблях осягання мовної майстерності.

Важливою рисою української фонетичної системи є чітка вимова голосних звуків (крім ненаголошених е та и, що наближаються один до одного, і ненаголошеного о перед складом з у) як під наголосом, так і без нього. Наприклад, у топонімі Балаклава всі чотири а за якістю однакові, тільки наголошений звук у третьому складі довший від інших. Те саме можна сказати про у в слові бурундук, про і в слові мімікрія, про о в слові золото. Лише перед складом з у ненаголошений о наближається до у: зо^узуля, ко^ужух.

Українській літературній мові невластива вимова а на місці ненаголошеного о. Отже, коли хтось каже директар, мажаритарна (система), харавий (спів) чи ще щось подіб­не, то він грубо порушує вимовну норму, яка визнає лише директор, мажоритарна, хоровий.

Однією з умов створення милозвучності української мови є така фонетична особливість, як чергування го­лосних та приголосних у — в, і — й. Коли слово існує в двох варіантах, то на початку і в середині речення після приголосного вживаємо форму з у, і: «У Криму закін­чується оксамитовий сезон. Уже настала осінь. Ідуть дощі. Остап і Соломія. Вітер буяв у степу». Але: «Листя пожовкло в саду. Настала вже осінь. Дощі йдуть часто. Соломія й Остап». Прийменник в (а не у) використовується завжди, коли він стоїть перед словом, що починається з голосного: «В Одесі зацвіли акації. Ми були в Охтирці».

Порушення правил чергування спричинює нагрома­дження неприродних для нашої мови звукосполучень і зводить нанівець її милозвучність: «З’їзд екологів проходив в Криму (ввкр); Мале суденце довго плавало у океані (оуо)».

Інколи за різними формами слова закріплюється відмінне значення: удача (успіх) — вдача (характер, натура). У таких випадках чергування небажане, слова треба ставити в таку позицію, яка дає змогу уникнути неблагозвучних збігів приголосних. Щодо варіантів Україна і Вкраїна існує така традиція: як офіційна назва держави Україна завжди вживається з початковим у, а в розмовному та художньому мовленні, зокрема в поетичному, припустимі обидві форми.

Одна з найголовніших ознак української літературної мови — дзвінка вимова приголосних у кінці слова і складу: хліб, любов, народ, сніг, ніж, кладка, губка, п’ятнадцять і т. д. Коли, наприклад, диктори кажуть нарот, тритцять, заявиф, прибуф, то цим вони не тільки засвідчують свою професійну непридатність, а й завдають неабиякої шкоди культурі мовлення народу.

Шиплячі приголосні в українській літературній мові загалом тверді (вони набагато твердіші, ніж у російській мові, хоч трохи м’якші порівняно з білоруськими): частина, чесний, гарячий, чобіт, чути, шити, джигіт. Дещо пом’як­шуються шиплячі в позиції перед і, ю, я: читачі, ніччю, збіжжя, Запоріжжя. Працівники українського радіо, а надто телебачення нерідко роблять навпаки. Вимовляють чясто, чітач, чюти, чьорний, а потім, ніби згадавши про твердість шиплячих, починають давати надтверду вимову де треба й де не треба: чытачы, віршы, жынка, бджылка. Норма української ортоепії вимагає протиставляти позиції шиплячих: жити — жінка, шити — шість, читачі, джиґун — бджілка, хочу — ніччю, жаль — збіжжя.

Літерою щ в українській абетці позначається звукоспо­лучення твердих шч. Отже, при написанні Полтавщина, щирий, ще, щастя слід вимовляти Полтавшчина, шчирий, шче, шчастя і под. Поширена вимова типу Полтавшьщьіна, шьщьірий, шьщье, шьщьастя є карикатурою на українську ортоепію. У фонетичній системі української мови є звуки, що позначаються не однією, а двома літерами: дж і дз. Це дзвінкі відповідники глухих африкат ч і ц. Вимовляти їх треба як один злитий звук: заходжу (як захочу), ґудзик (як куций), зрідження (як зречення), піджак (як личак), джаз (як час), кукурудза (як царина). Відмінність при вимові тільки в наявності (дж, дз) чи відсутності (ч, ц) голосу. Під упливом письма в мовленні багатьох дикторів, лекторів, акторів та інших працівників слова (саме працівників, бо в митців слова цієї вади нема) замість одного звука чуємо два: заход-жу, дослід-ження, кукуруд-за, ґуд-зик.

За законами української фонетики губні б, в, п, ф, м та фонему р у кінці слова і складу слід вимовляти твердо: знов, Об, сім, гірко, Харків, Григор’єв, кров’ю, любов’ю. Деякі мовці під упливом місцевих українських говірок, а ще більше під упливом російської мови надають цим звукам непотріб­ного пом’якшення: Обь, Харьків, Григорьєв, любовью.

М’які приголосні д’ і т’ в українській літературній мові не зазнають африкатизації, тобто ніколи не набувають свистячого відтінку. Тож поширена серед певної публіки вимова типу дзівчина, дзіло, дзякую, цінь, цямити, гудуць, сидзяць, цвітуць замість дівчина, діло, дякую, тінь, тямити, гудуть, сидять, цвітуть не є нормативна.

Не відповідає літературним нормам поширена в публіч­них виступах тверда вимова свистячих з, с, дз, ц перед пом’якшеним губним: звір, світ, дзвякати, цвіт, сміх, тут слід вимовляти зьвір, сьвіт, дзьвякати, цьвіт, сьміх.

Нове видання «Українського правопису» поновило в правах репресовану 1933 року літеру ґ для позначення проривного задньоязикового звука. Цю літеру рекомен­дується писати в українських і запозичених та зукраїнізованих словах аґрус, ґава, ґазда, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґедзь, ґелґотати, ґиґнути, ґирлига, ґлей, ґніт (рос. фитиль), ґрасувати (розчищати, витоптувати), ґрати (рос. решетка), ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґуля, джиґун, дзиґа, дзиґлик та в похідних від них ґвалтувати, ґратчастий, ґречність, підґрунтя тощо. Також у прізвищах Ґава, Ґалаґан, Ґудзь і под. Добре, що літера тепер є в українській абетці, добре, що можемо вже розрізняти на письмі й у вимові слова гніт («гноблення», р. відм. гніту) і ґніт (р. відм. ґнота), грати (дієслово) і ґрати (іменник), гулі (гуляння) і ґулі (нарости на тілі). Безперечно, кількість слів із звуком ґ не вичерпується списком, наведеним у 3-му виданні «Українського правопису» (с. 20). їх далеко більше (див. «Словарь української мови» за редакцією Бориса Грінченка).

Деякі мовці (здебільшого неофіти), зрадівши з понов­лення літери ґ, почали активно вживати позначуваного нею звука. На жаль, уживають його часто недоречно, кожен запроваджує норму на власний розсуд. Правило щодо використання літер г і ґ було добре розроблене в правописі 1929 року, забороненому в запалі боротьби з «буржуазним націоналізмом» у 1933 році. За тим пра­вописом (у виробленні його брали участь мовознавці — представники всіх роз’єднаних тоді українських земель) у словах грецького походження треба послідовно писати й вимовляти г (бо так вимовляють самі греки!): ген, генетика, генеза, гігант, гімн, гімназія, біографія, монографія, гомео­патія, графіка, логіка, орган, організм, організація, трагедія, трагізм. Тобто в усіх грецизмах, якими є слова з компо­нентами гео-, гетеро-, гігро-, гідро-, гіпер-, гіпо-, геліо-, голо- (від гр. holos «увесь, цілий»), гомо- (від гр. homos «рівний, однаковий»), -граф, -лог та ін. Приміром, гео­графія, гетерогенний, гігроскопічний, гідра, гідродинаміка, гіпертонія, гіпотрофія, геліотерапія, голографія, гомологія, логопедія, педагогіка. У давно засвоєних словах з інших мов також слід уживати г. Наприклад, у згадуваному вже словнику за редакцією Б. Грінченка слова газета, гвардія, генерал, геній, градус пишуться з г, хоч там є й літера ґ.

У новіших запозиченнях з латинської та інших мов (крім грецької) г вживається на місці h, а ґ на місці g. Отже, ґатунок (нім. Gattung), ґільйотина (фр. guillotine), ґума (лат. gumma), конґломерат (лат. conglomeratus), реґіон (лат. regio), Ґріґ (Grieg), але гумус (лат. humus), гуманізм (лат. humanus), Гайдн (Haydn), Гарвей (Harvey). Особливу увагу варто звернути на слова, де є обидва звуки: Геґель, Гюґо (Hegel, Hugo). Тож уживати звук ґ в словах іншомовного походження треба не де кому заманеться, а лише там, де для цього є підстави. Якщо хтось не знає правил, то ліпше тимчасом (до засвоєння їх) утриматися від надмірного гекання. Бо дуже смішно слухати від досить відомих і шанованих людей «перли» на кшталт ніґілізм (nihil), Йоґанн (Johann), Ґавел (Havel). Гадаючи, що в кожному запозиче­ному слові треба вимовляти ґ, вони уподібнюються одному оперетковому героєві, котрий був упевнений, що досить до будь-якого слова додати -ус, як воно набуде латинського звучання: бабус, лопатус, панус.

Звертаю увагу ще на одну поширену помилку проти української фонетики й вимови. В українській мові літерою х відтворюється, як правило, іншомовна фонема ch: Фридрих (Friedrich), Халдея (Chaldaea); фонему h слід передавати через г. Хотілося б, щоб це запам’ятали диктори й коментатори Українського радіо й телебачення, котрі не тільки не читають жодних мовних порад, а й не заглядають у словники української мови. Ігноруючи рекомендації українських лексикографічних праць, вони беззастережно й безпідставно копіюють своїх московських колег і вимовляють Ханс, Хельмут, Хофман, Йоханнесбург і т. ін. У російській мові таке явище виправдане, бо там немає фрикативного г, є лише ґ і х. А в мові українській вимова ґ або х на місці h суперечить здоровому глуздові. Це майже те саме, що замість голова, гриб, глина казати ґолова, ґриб, ґлина або холова, хриб, хлина. Тут можлива тільки фонема г: Ганс, Гельмут, Гофман, Йоганн, Йоганнесбург, нігілізм тощо.

В українській літературній мові, крім твердого л (лава, лад, ложка, ловець, лукавий, діл, стіл) та м’якого ль (лід, льон, лякати, міль), маємо середній «нейтральний» звук л у позиції перед е та и: лебідь, лемент, легко, зелений, шалений, лити, листя, колишній, малий. Іншомовні слова при запозичанні підпорядковуються фонетичним та іншим законам української (так само й будь-якої іншої) мови. Оскільки за нормами української літературної мови ми не можемо сказати лєбідь, зелєний, шалєний, то й у запози­чених словах фонема л у такій позиції не може бути ні твердою, ні тим більше м’якою: телєграма, лекція, ленч, балет. Вимова на кшталт лєкція, телєграма, балєт нагадує манірно-«інтелігентські» фонетичні варіанти літєратура, тєхнікум, аудіторія, маріхуана замість нормативних літе­ратура, технікум, аудиторія, марихуана. Це ж правило поширюється й на власні назви всіх типів: Лесбос (острів в Егейському морі), Лета (річка забуття в давньогрецькій мітології), Лейтон (місто у Великобританії), Лейбніц, Ленін. До речі, про Леніна. Хоч би як хто до нього ставився, прізвище (тобто псевдонім) треба писати відповідно до законів української фонетики й вимови. Навіть у часи безтямного обожнювання цієї особи, коли не можна було міняти жодного звука в імені неперевершеного теоретика тоді ще не розвінчаного вчення, українські мовознавці відстояли право рідної фонетики не запозичати чужих звукосполучень типу лє. А тепер демократичні видання змагаються в кількості написань на зразок Лєнін, Челєнджер та ін., які спотворюють правописне й звукове обличчя української мови.

При фонетичному засвоюванні чужих слів кожна мова відсутні в ній звуки замінює близькими до них власними. Наприклад, міжзубний приголосний th в грецькому слові theologia при запозичанні в українську мову замінено нашим т. У французьких словах ingénieur, régisseur лабі­алізований е в останньому складі відтворено в нас україн­ським звуком е (нелабіалізованим): інженер, режисер. Та­кий самий звук маємо в німецьких власних назвах Гете і Кельн. Останнім часом у засобах масової інформації, а подеколи й у художніх творах можна почути й прочитати Гьоте, Кьольн. Автори таких варіантів давно відомих назв, мабуть, гадають, що вони знають і українську, й чужі мови краще за Івана Франка, Лесю Українку та за всіх українських мовознавців, що дає їм підстави «вдосконалю­вати» передачу чужих слів. А насправді це копія не зовсім точної передачі цих слів у російській мові: Гёте, Кёльн, режиссёр (але инженер).

У згаданих словах немає ніякого пом’якшеного ґ чи к перед о (як, скажімо, в словах льон або льох), а є тверді приголосні перед лабіалізованим, тобто огубленим (вимов­леним при заокругленні випнутих уперед губів) звуком е. Якщо писати Ґьоте, Кьольн, то треба йти далі — режисьор, інженьор і под. Отже, єдино правильними варіантами є традиційно вживані в нашій мові форми Гете, Кельн.

Не варто відступати від традиції й при відтворенні українською мовою назви сусідньої братньої країни Білорусі. Бо коли Бєларусь, то мають бути й бєларуси, й бєларуська мова. А це вже цілковите паплюження вікових традицій та фонетичного обличчя української мови.