Світлиця

АПОСТРОФ

Попід лісом, із-за старого торф’яного болота, в’єть­ся наїжджена стежечка до самого озера. Медвяний дух м’яти, зів’ялої осоки та скошеної трави приємно лоскоче груди. Розм’якла земля, в’їдливі реп’яхи, що цвяшками впивалися в одяг, не пускали до озера по­дорожніх. Озеро, мов дбайлива мати, ховало від лю­дей свої незліченні скарби. Лише загублене качине пір’я, в’юнка зграя сріблястих карасиків говорили про ті багатства, що таїло в собі водяне плесо.               

ГЛУХІ ТА ДЗВІНКІ ПРИГОЛОСНІ

Надворі стояв спекотливий серпень. На неозорих пшеничних полях точилася справжня боротьба за хліб. Легко, мов гордий лебідь, пливе ланом комбайн, миг­тить своїми фарами, розкидає віхті соломи, водночас зсипаючи золотисте зерно в кузови вантажівок.

Мабуть, немає для хлібороба хвилини, дорожчої за цю натхненну мить. Та ще тоді, коли він візьме скибку свіжого, пахучого хліба і, полегшено зітхнув­ши, згадає скроплену росою стежку до поля, що пах­не вогкістю від річки, безкінечний обшир лану, жов­тогаряче сонце та срібний спів жайворонка в голубо­му піднебессі.

ЧЕРГУВАННЯ У—В

Так, у неспокої, у хвилюванні зустріла дівчина в батьківській оселі свою шістнадцяту весну.

Ще вчора ввечері була вона у світлій тузі, у не­ясному хвилюванні, яке в цей час приносять у гос­поду весна та молодість. Спокійна вдача, вдумли­вий погляд сьогодні ніяк не хотіли миритися з ви­ром почуттів у бентежній душі. У котрий раз дівоче серце кликало з мовчазної тиші та спокою у світ радості, кохання.

ВЕЛИКА БУКВА

Далеко-далеко мріє синя далечінь Дніпра. На пра­вому березі його — велична постать київського князя Володимира. Так, це саме він, натхнений християнсь­кими ідеями, з вірою в Святого Духа і Матір Божу вирішив на віки віків відлучити киян від поганських богів.

По всій Київській Русі, від Карпатських гір до Дніп­рових берегів, дамоклів меч навис над непокірними. Вогнем і мечем були охрещені кияни, скинуті в річку Перун і Ярило, а невдовзі, мов казкова фея, виросла в центрі Києва золотоверха Софія.