Шляхи Степана Васильченка на Сумщині
Талановитий педагог за професією, письменник за покликанням Степан Васильченко йшов до вершин майстерності крутими дорогами крізь поневіряння й тюрми, війни і лихоліття. Тернисті шляхи його долі не раз пролягали й нашою Сумщиною.
…Вересень 1904 року. Молодий учитель Степан Васильченко вступає до Глухівського вчительського інституту. Це був тоді єдиний на Україні навчальний заклад, куди мали можливість потрапити вчителі з сіл, які хотіли здобути вищу освіту. Учительство називало його «мужицьким університетом».
З початку 1905 року країною прокотилися робітничі страйки і селянські заворушення. Невдовзі розгортається й студентський рух з вимогами політичних свобод. Після виступів студентів Київського університету і вихованці Глухівського інституту висунули вимоги щодо демократизації в управлінні інститутом, змін навчальних програм тощо. На студентських зборах Васильченка було обрано делегатом для вручення директорові петиції з вимогами. Але вимоги були відхилені. Тоді Васильченко разом зі своїми товаришами на знак протесту організовує студентський страйк. Услід за студентами виступили й учні старших класів місцевої чоловічої гімназії.
У жовтні Васильченко та його однодумці організовують антиурядову демонстрацію в Глухові, дійшло навіть до сутичок з козаками. Пізніше, в автобіографічній повісті «Мій шлях», письменник напише: «Декілька моментів жовтневих у Глухові днів лишились у мене назавжди. Перший — це коли на вулицях Глухова вперше загриміла «Марсельєза» в тамошньому натовпі з червоними прапорами. Навіть причулось, як прилюдно, тут, на вулиці, рвалися й падали на землю кайдани. Вірилось, що так уже й буде».
На початку першої світової війни письменника було мобілізовано до діючої армії. І знову Васильченкові довелося побачити стародавній Глухів. Наприкінці липня 1914 року новобранців припроваджують до міста для проходження військової підготовки перед відправкою на фронт. «Спобігла мене мобілізація коло Ічні, — писав Васильченко в листі до Є.Чикаленка, — й опам’ятався я тільки ось у Глухові, в солдатському мундирі 22 запасного батальйону і в чині молодого солдата, «четвертой» роти».
Попри тяжкі військові будні, коли траплялася вільна хвилинка, Васильченко любив пройти знайомими вулицями Глухова, згадати молодість, навчання в інституті, друзів студентських років. Після місячної муштри новобранців погнали далі, на захід до Вінниці, поближче до передової. Війна вимагала гарматного м’яса.
1920-го року письменницькі шляхи знову привели Васильченка в наші краї. Влітку з Києва на гастролі до міст і сіл Лівобережжя вирушила хорова капела «Думка». Разом з нею як кореспондент, поїхав і Степан Васильченко. Маршрут пролягав через Лубни, Ромодан, Миргород, Полтаву, Харків, Кременчук, Ромни, Бахмач і назад у Київ…
Їхати доводилося то залізницею, то на підводах, іноді мандрували від села до села пішки. Виступали не тільки в містах, а й у віддалених селах. Концерти «Думки» збирали численну аудиторію. Васильченко на власні очі побачив, як, незважаючи на війну, розруху, голод люди не втратили надії, любові до української пісні.
В кінці серпня капела дісталася Ромен. Васильченко занотовує в своєму щоденнику: «В Ромнах розмістились у великій напівпорожній пустці-готелі на другому поверсі». Актори дали в місті п’ять концертів. Після кожного виступу – гарячі оплески, щирі розмови. Майже тиждень перебувала капела в Ромнах. І всі її концерти проходили з незмінним успіхом.
…Більше шести десятиріч минуло, відколи не стало майстра. Та його прекрасні твори живуть і радують серця людей.
ВИКОРИСТАНО МАТЕРІАЛИ САЙТУ http://www.library-sumy.com/ (Сумська міська централізована бібліотечна система)