Світлиця

Інакодумець, а не інакомислячий

Слово інакомислячий, одним із компонентів якого є активний дієприкметник теперішнього часу, краще замі­нити більш відповідним морфологічній системі живої української мови інакодумець: поширився наступ на інакодумців (а не інакомислячих); « — Чого ви так дивитесь на мене? Що я захищаю її? Я давно знаю, що найбільше в людях злорадства, — кинув він своїм інакодумцям» (В. Зем­ляк); «Інакодумців, погляди яких відрізнялися від догм панівної ідеології, оголошували ворогами і в кращому разі видворяли за межі країни» (газ.).

Кепкувати і жартувати

Часом із синонімічного ряду обирають один синонім, незаслужено забуваючи інші. Пишуть і кажуть добро­совісно, зекономлений, вирішення, вогнестрільний, відправ­лятися, протиріччя, запримітити, благоустроїти, продов­жується, хоч, крім них, є нічим не гірші сумлінно, заоща­джений, розв’язання, вогнепальний, а то й, поза всяким сумнівом, кращі вирушати (відходити), суперечності, за­уважити (помітити), упорядкувати, триває тощо. Невдалий добір синонімів може спричинити затемнення змісту висловлювання. На жаль, таких прикладів у засобах масової інформації — хоч греблю гати. Ось один із них: «Хлопці радісно зустрічають нас, кепкують». Кепкувати означає «глузувати, насміхатися». Приміром: «Анатолій не любив, коли хтось кепкував з його захоплень» (М. Руденко). Важко поєднати радість зустрічі з кепкуванням. Замість кепкують варто було використати жартують.

Лише і тільки

Років двадцять тому в окремих працях із культури мови висловлювалися застереження щодо частки й сполучника лише, рекомендувалося віддавати перевагу слову тільки. Тепер дійшли до іншої крайності — майже не вживають тільки, а всюди — лише. Аналіз лексикографічних джерел свідчить, що лише (у поезії ще й лиш) і тільки мають однакові права в літературній мові: «Вчора набігла хмарка, мов чумацьке ряденце, та лише покропила суху землю» (М. Коцюбинський); «Лиш Данило щез в тумані, Аж із-за горбочка Йде дівчина молодая» (С. Руданський); «Я люблю тільки таку гру, де я певна, що виграю» (Леся Українка); «Та скажи мені, друже, нащо все в житті приходить тільки тоді, коли ми перестаємо бажати цього?» (Ю. Яновський). Тож не варто наслідувати найгірші взірці газетної мови й писати: «Державі залишилися лише борги», тобто безпід­ставно вживати поряд два однокореневі слова. Зайвої тавтології можна уникнути, замінивши лише на тільки.

Любий і будь-який, усякий

В одному перекладеному з російської мови інтерв’ю повідомляється: «Ми згодні підтримувати контакти з лю­бими організаціями». Тут українськими літерами написане російське слово, замість якого слід було вжити будь-якими, тому що укр. любий має значення «милий, коханий». Напр.: «Сиві, чорні хмари збилися в густі клуби і, як зависні баби, підслухували любу розмову закоханої пари» (Н. Кобринська). Пор.: «На Полтавщині в нас не те, що за Дніпром… Тут мова, брате, незаймана, без будь-якого домішку» (В. Шев­чук).

Масло і олія

Лексичні норми української літературної мови вимага­ють семантичного розмежування слів масло — харчовий продукт тваринного та мінерального походження: вершкове масло і олія — жирова речовина з рослин: соняшникова (кукурудзяна) олія. Прикметник від цього слова олійний увіходить до словосполучень олійна фарба, олійний живо­пис, олійне малярство (картини, виконані олійними фар­бами). Скорочено на позначення цих понять використо­вується й слово олія: «На початку тридцятих років Анатолій Петрицький здійснив дві великі серії портретів діячів української культури, одну в олії, другу в акварелі» (Словник української мови, т. 5, с. 691). Виходить, помилковими є вживані в теле- й радіопередачах речення на кшталт «Картини виконані маслом (треба олією) або тушшю».

А ось газетний зразок бездумного перекладу з російсь­кої мови: «Рослинні масла (треба олії) багаті на природний оксидант». Таким чином, рос. масло має в українській мові три відповідники: масло, олія та ще мастило — жирова речовина для змащування тертьових поверхонь меха­нізмів.

Місто і містяни (замість городяни)

У сучасній українській літературній мові для позначен­ня великого населеного пункту, адміністративного, про­мислового, торговельного й культурного центру вжива­ється слово місто. А мешканець цього населеного пункту зветься городянин (від застарілого город). Пояснити це можна тим, що похідне від місто міщанин використо­вується як назва людини з обмеженими інтересами та вузьким кругозором. Нормативна несумірність назви на­селеного пункту (місто — активне слово літературної мови) та його мешканців викликає певні застереження в мовців, тому вони замість городянин частіше кажуть меш­канець міста. Українська мова вже давно витворила ще одну лексему, яка цілком спроможна заступити застаріле городянин та двокомпонентний вислів мешканець міста. Це зафіксоване «Словником української мови» (т. 4, с. 751) містянин з досить поважною ілюстрацією: «Оператор хотів заспівати, як це полюбляють на природі містяни, але жінка заборонила, пояснивши, що в лісі галасувати не годиться, ліс вимагає тиші» (Ю. Яновський). Тож є цілковита рація запровадити слово містянин до активного літературного вжитку й заповнити прогалину в словотворчому гнізді: місто, містянин, міський, передмістя й под.